8 січня в бібліотеці на Пріорці відзначили 90-річчя від дня народження одного з найвидатніших українських поетів ХХ століття – Василя Симоненка.
Цей ювілей став нагодою згадати про його творчість, сповнену людяності, яка й сьогодні знаходить відгук у серцях читачів.
Під час заходу присутні говорили про життєвий шлях поета, народженого на Полтавщині 8 січня 1935 року. А також про його внесок у культурну спадщину України. Василь Симоненко був не лише поетом, але й журналістом, діячем українського опору, представником покоління шістдесятників. Його літературний доробок включає ліричну поезію, казки, театральні та літературні рецензії, які стали знаковими творами української культури.
Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче. За його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10.
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х років. Ця поезія була сатирою на радянський лад. Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Відомо, те що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому. «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».
Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком. Він увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини XX ст.
Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді.
Поширювалася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність». А також в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадує директор видавництва Осип Зінкевич.
Учасники заходу в бібліотеці на Пріорці зачитували його поезію. Обговорювали цитати Симоненка, серед яких знакове: «Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди». Також згадали про трагічні обставини його життя. Зокрема про побиття міліцією навесні 1963 року, яке спричинило його передчасну смерть у грудні того ж року.
Бібліотекарі нагадали, що найкращий спосіб вшанувати пам’ять Василя Симоненка — це читати його твори, які надихають любов’ю до Батьківщини. А також моральною відповідальністю та глибокою людяністю. Його творчість продовжує жити, стаючи джерелом натхнення для нових поколінь українців.
