21 липня відзначається 112-та річниця від дня народження Олени Теліги — поетеси та діячки ОУН.
Вона пройшла шлях від російського середовища та культури до українського націоналізму, зробила свій вибір і залишалася міцною у своїх переконаннях.
Відомою читачам свого часу вона стала завдяки випадку, так само випадок змусив її усвідомити себе як українку. З чоловіком вона зустрілася також випадково, проте зовсім не випадковою була її смерть. Поетесу розстріляли німецькі окупанти в Бабиному Яру 1942 року.
Перші роки свого життя Олена провела в Росії – в Московській області, згодом – у Петербурзі. Дівчину виховували серед російської культури, навчали російської, німецької, французької мов, а української вона не знала. 1917 року сім’я перебирається в Україну. Згодом батько виїжджає з урядом УНР до Тарнова (Польща). Мати Олени Теліги залишається із двома дітьми. Поетеса згадувала, що хліб для неї був лише мрією, доводилося обмежуватися картоплею та пшеничним кулішем. Іноді, щоб роздобути продукти, доводилося обмінювати та продавати речі. Коли їй було 15 років, мати з дітьми вирішує перетнути кордон та дістатися до Тарнова. У Київ, який поетеса вважала своїм домом, вона повернеться нескоро.
Улас Самчук писав, що про цей переїзд Олена між друзями говорила так: «Я ж народжена у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна, і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише «в Європі», але й в абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти… Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій «нікому не зрозумілій», як у нас звичайно казали, мові».
Поступово Олена звикла до постійних дискусій про долю України та портретів Петлюри.
Українською мовою ще вільно не говорила, проте працювала над цим. Олена згадувала про випадок, який змінив усе: «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»… «Мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала, чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» У цей момент Олена відчула себе українкою і після цього почала говорити лише українською мовою.
