Аннабелла Моріна, голова ГО ГР Почайна, член Національної спілки краєзнавців України
- Київське болоньє: 1-3 с.
- Археологічні дослідження: 4-6 с.
- Розкопки археологів Шовкопляс на Почайні: зарубинецьке поселення, перше празьке поселення на Київщині: 6-16 с.
- Археологічний музей на Оболоні:16-18 с.
- Як жили пращури на Оболоні (короткий нарис): 18 -19 с.
- Сучасні археологічні дослідження в Оболонському районі: 19 с.
- Історична річка Почайна: значення, зміни русла та відродження: 20 – 31 с.
КИЇВСЬКЕ БОЛОНЬЄ
Слово «Оболонь» є народною назвою низьких заболочених місцевостей, які вважались непридатними для заселення людиною. Така уява деякий час панувала в науковому середовищі і про київську Оболонь. Тим більше, що літописний запис під 945 роком говорив про те, що «бе бо тогда вода текуще в здоле» (а не возле) «горы Киевскыя, а на Подолье не седяху лудье, но на горе», і тим наштовхнув істориків XIX-XX сторіччя, у тому числі Михайла Максимовича, на думку, що ще в середині X ст. під горою, тобто на Подолі та на Оболоні, нібито не було життя.
Мал. 1. Фрагмент мапи Києва 1902 року із зазначенням місцевості «Оболонь», Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського. Відділ картографії
В епоху Київської Русі землі Оболоні неодноразово згадуються в літописах під 1096, 1151, 1161, 1169, 1174 роками, оскільки тут відбувалися битви з ворогами Києва – кочівниками та у часи князівських міжусобиць «Київське болоньє» часто було ареною в боротьбі за великокнязівський престол.
В мирні часи ця територія, що розташовувалась поза укріпленим містом, аж до початку ХІХ ст. використовувалась різними верствами населення як міське пасовисько та сінокоси, та озера для рибних ловів.
При цьому стародавня Оболонь охоплювала частину сучасного Подолу, Куренівку, Рибальський півострів, Пріорку та прилеглі території. Підтвердженням того є численні публікації видатних українських істориків. Зокрема Микола Максимович у 1840 році писав про Оболонь так: «В некоторых местах нынешного Подолу даже и в позднейшее время, были болота, поросшие камышом. Заливное передвижным Днепром и покрытое лозою Болонье в древнейшее время простиралось гораздо ближе к старому Киеву, чем теперь, на нём киевляне пасли свои стада и совершали поклонение скотьему богу Волосу». Капіще бога Волоса (Велеса) – бога сили, достатку та родючості та покровителя худоби, згідно так званим «Житіям св. Володимира» (XIV), в дохристиянські часи знаходилось на території історичного «болонья» на березі річці Почайни. Завдяки йому отримала назву вулиця Волоська на Подолі, якою містяни нібито ходили до капища, але саме воно знаходилось далі на північ.
Також по території історичної Оболоні, як видно на стародавніх картах, проходила дорога з Києва на Вишгород, що був у володінні київських князів. Сучасна вулиця Кирилівська практично зберігає напрям старовинного шляху, відомого з давньоруських часів, що вів до Кирилівського монастиря і далі на Вишгород, Білгород та Овруч. Відповідно до плану Києва Х ст.- ХІІІ ст. «Карта реконструкція Києва Х ст.- ХІІІ ст., виконана архітекторами Зоріним А.Д., Кутовим А.І., Розенбергом В.А. (1972 р.)» вздовж шляху попід горами на монастирських землях були розкидані слободи.
Мал.2 Карта реконструкція Києва Х-ХІІІ стт., виконана архітекторами Зоріним А.Д., Кутовим А.І., Розенбергом В.А. (1972 р.)
Соковиті оболонські сіножаті впродовж століть були предметом запеклої боротьби між містом і київськими монастирями. Першим зазіхнув на «святейшеськие» монополію і дохід Великий князь Литовський Олександр, реагуючи на скарги киян про утиски їх прав і 26 травня 1494 року видав Уставну грамоту Київської землі, де розсудливо дозволив міщанам косити сіно «на Болоні»: «…А вільно було з давнини міщанам (київським) на Оболоні сіно косити, а острови за Дніпром (мати), чим це місце й годувало».
Але це не заважало деяким поважним особам займатися самозахопленням чужих земель. Особливо багато з цього приводу конфліктував з киянами Кирилівський монастир. Монастирські послушники, відстоюючи власні інтереси, часом застосовували до порушників фізичну силу забираючи знаряддя праці. Результатом боротьби став Межувальний акт Київського воєводства прийнятий у 1530 р., у якому були встановлені межі володінь Кирилівського монастиря на Оболоні: «Кордон цей проходив по річці Сирець, а далі крізь лозу поміж Борків, Ручаєм в озеро Довге, що з давніх часів зветься Кирилівським, яке прилегле до Почайни річки, де і друга річка, Крива Почайна зійшлась з тою річкою Почайною у озеро Іорданське, а з того озера смуговинною долиною називаємою Турець, а з Турця крізь Болонье просто до валка старожитного, а тим валком у Юрків ставок».
Після цього права Київського магістрату на Оболонь неодноразово підтверджуються грамотами і українських гетьманів: Хмельницького, Виговського, Мазепи і російських царів: Олексія Михайловича, Івана, Петра, Федора Олексійовича під час боротьби міста з домініканським монастирем на Оболоні.
Під час війни із Туреччиною Оболонь стала укріпленим форпостом міста, а на березі Почайни, біля Притики, були споруджені армійські лазні та лазарети, але вже у 1743 р. «по причине ударения на том месте речного стремления» їх довелося перевести на ділянку біля Іорданської башти, де вони й залишалися до кінця XVIII ст. У зв’язку з регулярними паводками, 4 лютого 1749 року вийшов Указ Сенату, який звільняв киян від казенних тягарів поза Подолом, оскільки міські укріплення, що проходили між Подолом та Оболонню, щорік розорялися розливами і вимагали кожного разу капітального відновлення.
Тим ни меньше Оболонь довго залишалась вільною від масової забудови, на мапах Києва XVII – XIX ст. на ній вказано «поля орошения», сінокоси, і лише в 1911 році на правому березі Почайни було облаштовано Куренівський аеродром (у районі сучасного проспекту С. Бандери та станції метро Почайна), де здійснював свої виліти творець літаків, видатний український авіаконструктор зі світовим ім’ям Ігор Сікорський. І тільки завдяки археологічним дослідженням стало зрозуміло, що насправді історія київської Оболоні набагато глибша.
АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
Завдяки археологічним дослідженням виявилось, що, тривале заселення майбутньої Київщини почалося з Оболоні, і саме тут на березі стародавньої річки Почайни серед озер і стариць долини Дніпра розташувались стародавні поселення наших пращурів, про які свідчив ще візантійський імператор Маврикій, який жив в 6 ст. н.е. та описував слов’ян так:
«Племена слов’ян і антів живуть укупі, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. їх дуже багато в їх країні, і вони дуже витривалі, зносять легко і спеку, і холод, і дощ… В лісах і на болотах, посеред рік і стоячих озер живуть вони, неприступні стороннім; у житлах своїх улаштовують вони багато виходів, щоб можна було врятуватись у разі небезпеки, а небезпека, як це й природно, їм звідусіль загрожує. Все необхідне їм для життя закопують вони в землю, в потайних місцях, ховаючи від очей усе, що тільки здобувають, і життя ведуть прямо розбійницьке. Ворогів люблять вони підстерегти в лісовій гущавині, в ущелинах і на кручах; користуються в достатній мірі засідками, нападами зненацька і хитрощами, і вночі і вдень винаходячи всякі способи боротьби. Краще за будь-кого вміють вони переправлятися через ріки і можуть довго залишатись у воді».
Першим серед археологів звернув увагу на Оболонь Володимир Антонович, до якого в 1876 році потрапив скарб, що складався з 200 бронзових римських монет другої половини III – першої половини IV століття нашої ери. «Вероятно, в докняжескую епоху центр городской жизни помещался правдоподобно на нынешней Оболони и окаймляющих её взгорьях; в этой части по крайней мере найдены поныне древние монетные клады и языческие капища», – писав він. Володимир Антонович вже тоді висловив припущення, що на Оболоні мало б існувати поселення, мешканці якого здійснювали обмінні зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я. Історик та археолог надавав важливе значення Оболоні в історії Києва, назвавши її навіть «матір’ю городів руських».
Мал.3. Римська монета 1972 р. зарубинецького поселення (2 ст.до н.е. – 2 ст.н.е) вурочищі «Луг» (Богатирська, 2 а)
Наприкінці XIX століття здійснювали розвідки вздовж берегів Дніпра археологи Т.В.Кибальчич та М.Ф.Біляшівський, а в 1914 році – А.Ертель. В 20-х роках розвідки в урочищі Кристерова Гірка та вздовж берегів річки Почайни проводили археологи А.А. Піонтковський та В.Є.Козловська – перша українська жінка – археолог.
Експедицією Інституту археології НАН України «Великий Київ» у 1947-1952 роках вздовж обох берегів річки Почайни були зібрані різночасові уламки глиняного посуду, але, як і раніше, археологи не зафіксували прив’язку знахідок до конкретної місцевості.
В Національному музеї історії України зберігалися також декілька уламків глиняного посуду, зібраних на березі Почайни у 1938 році П.П. Курінним, які відносяться до перших століть нашої ери, і вони привернули увагу сім’ї археологів Шовкопляс: вченого археолога, співробітника Музею історії України Ганни Михайлівни та професора, відомого археолога Івана Гавриловича.
В 60-тих роках XX століття, коли будівельний бум дійшов до Києва, на Оболоні на площі більше 1,3 тис. га зібрались побудувати новий район, а для того треба було на 0,7-1,5 м. підняти рівень поверхні, води річки Почайни відвести в Дніпро, а деякі із заплавних озер та частково саму річку – засипати. Будівництво означало проведення великих земляних робіт, передувати яким, згідно законодавству, повинні археологічні дослідження.
В 1965 та 1966 роках археологи Шовкопляс багато разів у вихідні дні проводили археологічні розвідки на Оболоні, починаючи від дороги з вулиці Шахтарської до берега річки Почайни. У перші ж роки розвідок археологи Шовкопляси зробили висновок про постійне (хоча й сезонне) заселення правого берега річки Почайни ще з часів розвиненого неоліту (IV – перша половина III тис. до н.).
Зокрема, ними було знайдено глиняні прясла конічної форми, аналогічні тим, що були виявлені в районі Кирилівської стоянки (вул. Кирилівська, № 59-61). Також знайдено уламки глиняного посуду, що відноситься до початку залізного віку – чорноліської культури VIII-VII століття до н. е., аналогічною зібраним у Суботівському городищі на Черкащині.
На березі Почайни археологи Шовкопляси виявили поселення, що належать до різного часового періоду. Так, на піщаному піднесенні 100×50 м² біля річки ними було зафіксовано поселення бронзової доби (перша половина III тис. до н. е.). А на захід (прим. 800 м) від правого берега Почайни на поверхні невеликого піднесення 200×100 м – залишки неукріпленого поселення VII-VI ст. до н. е., що відноситься до перехідного періоду від чорноліської культури до ранньоскіфського періоду. На території Києва таких поселень раніше не знаходили. Втім, на думку археологів, це були тимчасові чи сезонні поселення. А тривале заселення правого берега Почайни почалося на межі нашої ери.
Під час однієї з розвідок на її правому березі, в ті часи відомому під назвою «урочище Луг» ними були виявлені залишки великого поселення зарубинецької культури I ст. до н.е. – II ст. н.е. Тоді воно розташовувалось напроти міського району Куренівки в 2 км від вулиці Ланцюгової та займало найвищу ділянку заплави правого берега Почайни. Це була найвища точка на місцевості, де геодезисти встановили відповідний тригонометричний знак (сьогодні це місцевість біля школи № 231 – Богатирська 2В-2А).
Мал. 4. Урочище «Луг» на суміщеній мапі 1900-тих рр. та аерофотознімку 1943 р., за Ю. Башкатовим
Також на цій місцевості вперше на території Києва було знайдено і поселення празької (корчацької) культури початку 5 – 6 ст. н.е.. Вперше такі пам’ятки було виявлено серед старожитностей раннього середньовіччя Центральної Європи на території Чехії І. Борсковським, який визначив їх як пам’ятки празької культури, і як з’ясувалось, вони були подібні тім, що знайдені С.С. Гамченком на Житомирщині в селі Корчак (корчацька культура).
РОЗКОПКИ АРХЕОЛОГІВ ШОВКОПЛЯС НА ПОЧАЙНІ
«Розкопки на Почайні» (назва у звітах археологів Шовкопляс) тривали 10 років. Офіційно ними керував Державний історичний музей української РСР (сьогодні Національний музей історії України), але проводились вони за гроші Київської міської організації охорони пам’яток історії та культури (сьогодні УТОПІК), а працювали на розкопках волонтери: спочатку учні 8 класу 8 київської школи, які відбували на них виробничу практику, потім доєднались студенти Університету імені Т.Г. Шевченко, де викладав Іван Шовкопляс, серед яких, зокрема, був майбутній археолог та письменник Юрій Олійник.
Мал. 5. Ганна та Іван Шовкопляс зі студентами на розкопках на Оболоні, 1974 рік.
З часом на допомогу підключились і студенти інших вузів Києва. Щодня на розкопках працювало до 30 чоловік. Для приїжджих студентів на березі Почайни встановили наметове містечко. Усі учасники тих розкопок згадували їх із превеликим задоволенням. Археологи були молоді, а місцина, на який розташували табір, мальовнича, поруч протікала світла річка, район Оболонь тоді ще тільки будувався, але Гастроном (сьогодні «Велика Кишеня» поруч із метро «Оболонь») вже був, молодь бігала туди перед тим, як темнішало, а потім співала ночами пісні біля вогнища.
Мал.6. Наметове містечко на Почайні, 1972 рік
В останній рік перед намивом піску на площу розкопок (1974), археологи та студенти працювали до 5 грудня. Давні комплекси (житла, ями), що чітко простежувались на розкопаній площі, як на долоні, викликали жвавий інтерес у археологів. Частими відвідувачами та порадниками були Н.М. Кравченко, В.М. Даниленко, Є.В. Махно, А. Кубишев. Участь в розкопках в різні роки брали А.В. Литовченко, В.М. Погорілий, О.А. Черненко і тодішній директор Музею Подільського району О.М. Зубакіна. Приїздив польський археолог Вітольд Гензель та білоруський Л. Поболь.
Крім того, на розкопки на Почайні часто приходив заслужений архітектор України Юрій Паскевич, який розробив містобудівний проєкт по забудові району Оболонь. А Семен Таліс, начальник будівельного управління, яке здійснювало роботи із будівництва району Оболонь, відрядив археологам бульдозер «Білорусь» із майстром своєї справи Петром Бойко. Він дуже обережно зняв верхній шар землі на вказаній археологами площі поселення.
До передачі на зберігання в Національний музей історії України знайдені археологами артефакти зберігалися в кімнаті, виділеній на території заводу по виготовленню прищепок на вулиці Шахтарській. Так, загальними зусиллями археологів, студентів, будівельників району вдалося розкопати найбільше давньослов’янське поселення на Київщині та й взагалі в Україні.
ЗАРУБІНЕЦЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ «ЛУГ» (Богатирська, 2а-2в, за нотатками Ганни Шовкопляс)
Тривале заселення підвищень правого берега Почайни засвідчене на рубежу нової ери. На площі 25 тисяч квадратних метрів повністю розкопане поселення зарубінецької культури. За кількістю знайдених господарчо-побутових предметів, а також зібраних речових предметів воно виявилось найбільшим за площею та найбільш повно дослідженим серед синхронних пам’яток в Україні.
Поселення орієнтоване з південного заходу на північний схід. Воно тягнулося на 400-500 метрів вздовж берега Почайни при ширині 200 метрів.
Мал. 7 Урочище«Луг»: фото розкопок 1971 р. археологів Ганни та Івана Шовкопляс та реконструкція зовнішнього вигляду житель зарубинецької культури, архів Національного музею історії України
Всі житла були стовпової конструкції. Їх залишки у вигляді прямокутних заглиблень з закругленими кутками, площею від 12 до 20 кв. м., заглиблені в землю на 0,35 – 0,70 м від давньої денної поверхні. Це свідчить, що значна частина стін знаходилась на поверхні землі. Покрівля житель, вірогідніше всього, двоскатна, спиралась на стіни, висота яких була не вище 2 метри. По краях заглиблень прослідковувались ямки від стовпів наземних стін житель, що складались з дерев’яного каркасу, обліпленого лозою і обмазаного глиною. На місцях згорілих житель знайдені шматки глиняної обмазки з відбитками гілок лози. Термін використання такого житла без ремонту ледве міг перевищувати 20-30 років.
Підлогою був утрамбований материковий пісок, інколи підмазаний глиною, про що свідчать відбитки обмазки в деяких житлах. На долівці в одному з дальніх кутків або в центрі знаходилось невелике вогнище в вигляді округлого в плані й лінзовидного в розрізі заглиблення діаметром до 1 метра, частково заповнене деревним вугіллям та попелом. Вогнище крім нагріву повітря використовувалось і для приготування їжі, як на вогні, так і в гарячому попелі.
Поряд з житлами знаходились 918 (4 з них більш пізні) господарських ям – своєрідних льохів для зберігання продуктів харчування. За формою вони частіше круглі в плані, рідше овальні з прямовисними стінками і рівним дном. Діаметр круглих ям від 0,5 до 1,0 метра, довжина овальних від 0,8 до 2,3 метри, а ширина від 0,6 до 1,6 метри. Глибина їх від 0,45 до 1,6 метри. В заповненні всіх ям (за винятком 50) траплялись різноманітні вироби, шматочки вугілля, перепалена глина, кістки тварин.
В житлах, ямах, в культурному шарі поселення археологами зібрано понад 25 тисяч різноманітних речових знахідок.
Мал. 8 Глиняний посуд, зарубинецька археологічна культура, урочище «Луг», 1972, Оболонь, Київ.
Відповідними фахівцями Інституту археології НАНУ було здійснено детальне лабораторне дослідження знайдених матеріалів. Так, Г.А. Пашкевич продивилась всю кераміку та декілька ящиків обмазки підлоги, в результаті на деяких уламках посуду виявлено відбитки рослинного походження. Кістки тварин були визначені Н.Г. Білан, а кістки риб і птахів В.І.Таращук і О.С. Уманською. В.Д. Гопак здійснив металографічне дослідження залізних виробів, а В.Д. Малишевський провів спектральний аналіз знахідок із бронзи. О.О. Бобринський переглянув оболонську кераміку.
Всі автори підготували статті про результати своїх досліджень. Це дало можливість доповнити відомості про життя і побут давніх мешканців Оболоні.
Багата зелень оболонських луків сприяла заняттю скотарством і полюванням, а озера – рибальством.
На визначення було передано 1636 кісток тварин в Інститут зоології. Переважали кістки домашніх ссавців. Серед них бик, вівці, коза, свиня, кінь, собака. Полювання в господарчій діяльності займало досить значну роль, при цьому з 8 видів визначених кісток тварин 5 відносяться до копитних. Головним об’єктом полювання мешканців Оболоні був благородний олень, далі лось, а за ними за кількістю кісток ідуть дика свиня, зубр і косуля. З хижаків здобиччю при полюванні були ведмідь і видра, з гризунів – бобер.
Давні мешканці Оболоні полювали і на птахів. Знайдено кістки сірої куріпки і лисухі. Про важливу роль рибальства свідчать знахідки кісток і луски риб досить широкого асортименту: сом, сазан, судак, щука, лящ і навіть осетрові. Заняття рибальством підтверджується знахідками остроги, рибальського гачка. Тут знайдено найбільшу кількість (понад 200) серед відомих на синхронних пам’тках глиняних дисків – сковорідок діаметром до 20 см. З однієї, або інколи з двох сторін поверхня згладжена, інколи з сажею, орнаментована защипами, косими насічками, кружечками або штампиком. Їх знаходили в житлах, ямах, інколи поряд лежала велика кількість перепалених риб’ячих кісток. З птахів на поселенні виявлені кістки курки і куропатки.
Цікаві результати показало дослідження відбитків рослинного походження на глиняному посуді. Вони засвідчили, що найбільше значення мало просо, на другому місці за кількістю відбитків був зерновий ячмінь, а на третьому – пшениці. З інших культур виявлені відбитки жита та вівса, а з бобових – гороха і віки. Просо, пшениця, ячмінь – рослини не вибагливі в обробці грунту, стійкі під час засухи і весінніх заморозків, забезпечували поселення їжею. З землеробством зв’язані знахідки на Оболоні серпів.
Велика кількість різноманітних знарядь праці, предметів побуту і прикрас, виготовлених з глини й заліза, бронзи й кістки, свідчить про значний розвиток у мешканців Оболоні домашніх ремесл. Найбільш багаточисленними є вироби з глини. Це ліпний столовий і кухонний посуд з шершавою, рідше з лискованою поверхнею – горщики і кришки, миски і кухлики, глеки і сковорідки, мініатюрні посудини і великі посудини – зерновики, а також пряслиці і ллячки.
Більшість залізних виробів виготовлена з грубого кричного заліза з значною кількістю шлакових включень. Понад 50 предметів з заліза представлені ножами і шилами, фібулами і пряжками. В одному з житель знаходився уламок великого ножа, зберіглася частина довжиною 30,8 см.
Цікавою знахідкою є шпора латенського типу з круглим шипом і широко розкритою дугою, що закінчувалась випуклими «гудзиками».
Залізообробка на Оболоні близька по своїй технології до ковальського ремесла інших синхронних пам’яток зарубинецької культури, перш за все Лютежа Київської області.
Мал. 9 Залізні вироби та пряслиця – археологічні знахідки урочище «Луг», 1974 рік, Оболонь, Київ
Знайдено 31 виріб із бронзи, більшість яких – це прикраси: фібули і трапецієподібні підвіски, браслети, колечка. Серед рідких предметів для цього часу є шпора, подібна їй, наприклад, походить з села Арданове Іршавського району Закарпатської області (експонується в Закарпатському музеї). Як показав спектральний аналіз більшість бронзових виробів виготовлено з мідно-олов’янистої бронзи. З окремих знахідок були декілька уламків кістяних виробів і двох пастових бусин.
Мешканці поселення підтримували обмінні зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я, про що свідчить наявність тут уламків античних амфор різних типів. Л.М.Романюк, В.М.Корпусова і С.В.Максимов переглянули всі уламки і визначили серед них синопські і пізньокоські, амфори світлоглиняні, вузькогорлі з широкою ніжкою, з коричневої глини, та інші, які досить добре датуються 1 ст.до н.е. – 1 ст.н.е.
В колекції поодинокі екземпляри ліпних посудин з орнаментом, характерним для пам’яток зарубинецької культури Прип’ятського полісся, дві посудини, що нагадують посуд пшеворської культури і декілька фрагментів з орнаментом, типовим для гето-дакійських пам’яток.
Зарубинецьке поселення на Оболоні уявляло собою поселення родової общини, воно датується 1 ст.до н.е. – 1 ст. н.е..
Значна кількість господарських об’єктів, багаточисленних різноманітних виробів, знарядь праці свідчать про тривале життя тут місцевого населення.
До розкопок на Оболоні поселення зарубинецької культури були відомі на підвищеннях на правому корінному березі долини Дніпра. Але ці розкопки показали, що поселення розташовувались і в низинній частині на правому березі Почайни, яка тісно пов’язана із давньою історією Києва.
Мал. 10 Археологічні знахідки урочище «Луг» (Оболонь, Київ), архів Національного музею історії України
Археологічні дослідження поселення «Луг» на Оболоні засвідчили її заселення і в пізній період розвитку зарубинецької культури – II -III ст. н.е.. В житлах цього часу, на відміну від більш ранніх, знаходили залишки вогнищ діаметром біля 1 метру, в вигляді округлих вимосток із глини, каменів і уламків посуду. Вони влаштовані на долівці житла, на 10-15 см вище його рівня . Три вогнища знаходились на давній денній поверхні. Перше вогнище було круглої форми, діаметром біля 0,5 м. Друге являло собою суцільний шар перепаленої глини, розміром 0,6 на 0,5 м, товщиною 6-7 см, у деяких місцях у вигляді плиток – вальків. Третє вогнище складалось з шару перепаленої глини розміром 0,6 на 0,75 м, товщиною біля 10 см. (залягав на глибині 0,3 м). На поверхні лежав розвал великого посуду – зерновика, з вінцем, орнаментованим защипами.
Серед керамичного посуду на вогнищах знаходились випуклобокі і реберчасті горщики з прямими вінцями, реберчасті лисковані миски з прямими горизонтально зрізаними вінцями, глиняні біконічні пряслиця з великими отворами. Цікавою є знахідка кінцевого щитка бронзової підковоподібної фібули з дужкою. На щитку зберіглося чеканне коло з хрестоподібним гніздом для заповнення емаллю. Це єдина знахідка такого типу, пов’язана із конкретним поселенням. Пам’ятки зарубинецької культури становлять один з початкових етапів формування східного слов’янства. Вони мають важливе значення для висвітлення початкової історії самого Києва, як місця зосередження поселень ранньослов’янських племен, а потім як їхнього ремісничо-торгового і політичного центру. Поселення на Оболоні входило до гнізда синхронних пам’яток, розташованих на території Києва.
Важливим фактором є те, що на Оболоні на місці поселення зарубинецької культури, вперше на території Києва досліджені три житла і декілька господарських ям раннього етапу празької (корчацької) культури, які можна датувати 5 – початком 6 століття.
ПЕРШЕ ПОСЕЛЕННЯ ПРАЗЬКОЇ КУЛЬТУРИ В КИЄВІ «ЛУГ» (Богатирська 2а-2в)
В 1969 році в північній частині поселення зарубінецької культури «Луг» вперше на території Києва виявлено поселення празької (корчацької) культури. Досліджено три житал та кілька господарських ям. Житла орієнтовані кутами зі сторонами світу, знаходились на віддалі 19 метрів одне від другого.
Житло 1 прямокутне в плані зі сторонами 3,6 на 3,1 м, заглиблене на 0,3 – 0,4 м від давньої денної поверхні. В східному і західному кутках зафіксовані круглі ямки від стовпчиків діаметром 0,25 м, глибиною 0,15 м. В північному кутку житла на віддалі 5-10 см від його стін знаходилась пічка – кам’янка, повернута челустями на південний схід. За визначенням І.Г. Підоплічко пічка була складена із сірого граніту та полтавського пісковика. Висота розвалу печі близько 20 см над рівнем підлоги, яка була земляною. Житло вирогідно, було залишено його мешканцями.
В розвалі печі знайдено три глиняні вальки – «хлібці», виготовлені з добре випаленої глини, округлої форми. Два з них цілі, діаметр першого 8,5-9,5 см, висота 5 см, на його поверхні не глибоко вдавлені тупим предметом рисочки.
Діаметр другого «хлібця» 7-7,5 см, висота 4,8 см. Вони аналогічні «хлібцям», знайденим в селі Корчак Житомірської області, де вони також входили в конструкцію печей.
В житлі знайдено уламки ліплених від руки глиняних горщиків світло-коричньового кольору з домішками слюди в тісті. Вінця посудин прямі, горизонтально зрізані. Один горщик нижче звичайних для празького типу (висотою 17 см, діаметр горла 13 см, а деньця 10,5 см) світло-коричньового кольору мав згладжену поверхню. Аналогічний йому також відомий серед корчацького посуду.
До інших знахідок належить уламок залізного ножа. В результаті метолографічних досліджень, здійснених В.Д. Гопаком, встановлено, що ніж був виготовлений з грубоко кричного заліза, мікроструктура – крупнозернистий феррит, мікротвердість – 100 кг/кв.мм.
Два округлих камені в заповненні житла, довжиною до 8 см, можливо були розтиральниками.
Житло 2 – квадратне, з сторонами 3,2 на 3,2 метри, заглиблене на 0,3 м від давньої денної поверхні. Його стіни складалися із дерев’яного каркаса, облепленого лозою і обмазаного глиною. Житло загинуло від пожежі, і на місцях стін зберіглися виразні скупчення перегорілої лози. Рівна долівка житла була вкрита попелом і вугіллям та невеликою кількістю перепалених кісток тварин. В південному кутку житла на віддалі 10-30 см від стін знаходилась піч – кам’янка, повернута челустями на північний схід.
Розвал печі-кам’янки висотою 30 см, за визначенням І.Г. Підоплічко, складений з великих каменів харківського пісковика, що зцементувався від вогню і крупнозернистого графіту. Простір між каміннями стінок печі в багатьох місцях заповнений великими уламками глиняного посуду. На черені було багато попелу і деревного вугілля. В середині печі біля її західної стінки стояв невеликий горщик празького типу висоток 9,5 см, діаметр венця 8,5 см, діаметр денця 5,5 см. Весь посуд, як знайдений в печі, так і в житлі, ліпний. Складається з видовжених горщиків висотою 9,5 – 24 см з прямою горизонтальною зрізаною горловиною, діаметр якої завжди більше діаметра дна. Деякі посудини вдалося повністю реставрувати. Поверхня посуду світло-коричневого або темно-сірого кольору, трохи згладжена, в глині зустрічаються домішки, слюди.
Посуд з житла 10 аналогічний до знайденого на корчацькому поселенні, в ранньому шарі поселення Луці Райковецькій. Вони близькі також до посуду празького типу першої стадії, початок якої Й. Поулік відносив до другої половини 5 століття н.е..
Житло 3 прямокутне зі сторонами 4,7 на 3,3 м., заглиблене на 0,3 м. від давньої денної поверхні. В північному кутку знаходилась піч-кам’янка з челустями на південний захід. Її розвал був на віддалі 0,40 м від стін. Піч складена з каменів, пустоти між якими заповнені уламками глиняного посуду і «хлібцями». Біля західної стінки житла лежала глиняна посудина типова для посуду празької культури, роздавлена ще в давні часи. На двох уламках глиняних посудин добре зберіглись відбитки тканини – полотняне плетіння.
Крім житель уламки глиняного посуду празької культури знаходились в декількох ямах. Особливий інтерес має яма 221, овальної форми, довжиною 2,1 м, шириною 1,65 м, глибиною 0,5-0,6 м. В верхній частині заповнення вище долівки на 0,3 м знаходилось скупчення перепаленої глини. Серед знахідок уламки глиняного посуду празького типу. На кількох уламках, знайдених крім житла 26, також ямах 221 і 552 зберіглись відбитки тканини – полотняне плетіння.
Вся керамика празької культури Оболоні ліплена від руки, поверхня її шороховата, черепок плотний тонкий (товщина стінок в середньому 5-7 мм, і трохи більша для посуду більших розмірів). Головна домішка в тісті шамот, рідше – дресва, інколи пісок, що, можливо, є природньою домішкою. В тісті деяких фрагментів є дрібний шамот або перепалені кусочки глини. В ряді випадків до складу домішок входить слюда, яка виступає на поверхні, утворює блискучі вкраплення. Аналогічний склад тіста характерний, зокрема, для празької кераміки Східної Волині.
Весь оболонський посуд має характерне для празької культури співвідношення між окремими його частинами – розширення в верхній треті і діаметр вінця , який перевищує діаметр дна. На стінах трьох посудин з житла 10 нанесені «расчеси», зроблені скалкою або сухою травою на вогкій глині. Аналогічний орнамент відомий наприклад в житлі 11 на поселенні Корчак -1, на поселенні Корчак – Денеші. Крім горщиків в печі житла 26 знайдена миска коричньового кольору з шороховатою повернею з домішками дрібно-товченого шамота. «Хлібці», виготовлені з глини в основному такої ж, як виставлявся і посуд. Вони аналогічні іншим пам’яткам празької культури, перш за все Східної Волині.
В комплексах празької культури на Оболоні зустрічаються окремі уламки глиняного посуду більш давніх культур і кістки тварин, що типово для багатошарових пам’яток, тим більше – інколи будівлі празької культури перекривали більш ранні житла.
Конструкція оболонських житель звичайна для пам’яток празької культури, а коливання в заглибленні житель вірогідно пов’язане з топографією. Печі – кам’янки також є типовими для синхронних пам’яток.
Можливість датувати оболонське поселення дає типологічний аналіз кераміки і співставлення з пам’ятками, які мають такий же посуд. І.О. Гавритухін на основі ознайомлення з колекціями ранніх пам’яток типу Корчак, які зберігаються перш за все в фондах Інституту археології російської академії наук, включивши матеріали комплексів. Датованих фібулами, відрізнив три різновидності типів кераміки, та до складеної таблиці варіантів включив посуд з Оболоні.
Таким чином виявляється, що житло 10 та яма 221 складають фазу горизонта 1 празької культури поселення на Оболоні, яка датується часом до середини V століття. Житла 8 та 26 складають фазу 2, що датується в межах кінця V – початку VI століття.
Слов’янська приналежність пам’яток празької (корчацької) культури не викликає сумнівів в дослідників. Важливим результатом дослідження на Оболоні є те, що вперше на території Києва виявлено поселення корчацького типу, які, як відомо, належні древлянам.
Оболонське поселення празької (корчацької) культури має важливе значення для ранньої історії Києва, оскільки воно заповнює відсутню до цього ланку в його розвитку, починаючи з першого століття до нашої ери – зарубинецької культури до того часу, як він став центром полянського племінного об’єднання в Середньому Придніпров’ї.
АРХЕОЛОГІЧНИЙ МУЗЕЙ НА ОБОЛОНІ
У 1971 році археологи Іван та Ганна Шовкопляс зрозуміли, що багатошарове поселення «Луг» треба зберегти, як пам’ятку унікального першого великого праслов’янського поселення на території сучасного Києва. В 70-ті роки минулого століття історія слов’янства користувалася величезною популярністю, як в науковому середовищі, так і серед населення. Поселення на Почайні мало всі шанси потрапити в історію, а для цього на місці виявлення знахідок на Почайні треба було створити Археологічний музей.
У Івана Шовкопляс вже був схожий досвід. Після відкриття стоянок первісних людей, вчений створив на їх місці Археологічні музеї в Добраничеві та Мезині, крім того, він був ідеологом, засновником та першим керівником Археологічного музею Інституту археології НАНУ. Цей видатний археолог, був відомий своєю проукраїнською позицією. У 50-60-ті роки XX ст. він займав посади заступника директора та виконуючого обов’язки директора Інституту археології АН УССР. А у 1954 році після розкопок «золотого» скіфського кургану в Мелітополі, де були знайдені шедеври греко-скіфської торевтики, зокрема золотий горит, меч, саме він припинив практику вивезення скіфського золота до Ермітажу. Ще раніше – у 1950 році на прикладі будівництва Каховської ГЕС та мережі каналів для перекидання дніпровської води до Криму, він відстояв право українських археологів очолювати розкопки, які проводилися перед великими будівництвами. Івану Шовкоплясу вдалося змінити ситуацію настільки, що під час новобудовного буму 70 – 80 років російські колеги не наважилися претендувати на керівництво українськими експедиціями.
Мал. 11 Експедиція громадських діячів, які відвідали 10 вересня 1972 розкопки стародавнього міста на Почайні на Оболоні. Сядь них Іван Драч, Олесь Силин.
Спочатку до справи створення Археологічного музею на Оболоні підключився архітектор Олесь Силин, який тоді очолював інспекцію з охорони пам’яток історії та культури Київської міської організації Всеукраїнського фонду з відтворення пам’яток. З часом боротьба за музей охопила все місто. Олесь Силин привозив на розкопки делегації громадських діячів. Зберіглася світлина одного з таких відвідувань, на якій група людей, а серед них український поет Іван Драч, який написав після цього вірш про Оболонь та розкопки.
Також, археологи провели перемовини із проектувальниками та будівельниками. Геодезисти Державного інституту з проектування «Київпроект» визначили приблизні межі розкопу, після чого проектувальники Оболоні погодилися врахувати стародавні поселення в системі забудови. Юрій Паскевич на чернетці до першого Історико-архітектурного опорного плану міста Києва власноруч вказав місце розташування стародавнього поселення на вулиці Богатирській.
Однак у 1973 році ситуація докорінно змінилася у зв’язку із політичними гоніннями на Івана Шовкопляс. Видатного археолога було звільнено з посад по доносу «колег» та пред’явлено звинувачення в «націоналізмі» у зв’язку із згадкою у монографії «Розвиток радянської археології на Україні (1917—1966): Бібліографія» (1969) небажаних в ті часи В. Антоновича та М. Грушевського. Після звільнення Іван Шовкопляс більше не міг проводити польові дослідження, та й проекти, якими він займався, теж були «у вигнанні».
В результаті оболонське стародавнє поселення законсервували для майбутніх поколінь дослідників. Інформація про розкопки на Почайні залишилася лише в щорічних наукових звітах археологів, не була передана широкому колу людей.
«І вийшло якось символічно, що центральна частина давнього поселення не була забудована», – написала у 1984 році Ганна Шовкопляс. – «На ній знаходиться спортивний майданчик. Розкопані там житла були зафіксовані репером для встановлення пам’ятного знаку». За спогадами очевидців, цей пам’ятний знак, дійсно, був встановлений, але потім чомусь зник.
Олесь Силін до кінця свого життя не міг змиритися з несправедливістю, яка спіткала долю археологів Шовкопляс та знайденого ними поселення. У 2004 році він публікує статтю, в якій вказує на величезне значення поселення на Почайні на Оболоні для впорядкування уявлень щодо заснування Києва та на можливість продовжити його дослідження та спорудження музею в майбутньому, оскільки поселення було законсервоване піском.
ЯК ЖИЛИ ПРАЩУРИ НА ОБОЛОНІ
На чому готували.
На підлозі мазанки в одному з кутів або в центрі знаходилось вогнище (1 м.), яке використовувалося не тільки для обігріву, але і для приготування їжі. В III ст. н. е. його на 10-15 см. підняли над підлогою, зробивши з глини, каміння і уламків посуду округле ущільнення. А у IV- VII ст. вже замінили кам’яні пічки із сірого (або крупнозернистого) граніту та полтавського (або харківського) пісковика.
Розводили худобу, займалися полюванням та рибацтвом.
Більшість знайдених кісток належала домашнім тваринам і птахам: бик, вівця, коза, свиня, кінь, собака, курка, куріпка. Полювали: благородний олень, лось, дика свиня, зубр, косуля, сіра куріпка, лисуха, інколи ведмідь, видра чи бобер. Ловили: сома, сазана, судака, щуку, ляща і навіть осетрових. На території Луг IV знайдено остроги, великі рибальські гачки (вони їх використовували, як гарпуни) та близько 200 глиняних дисків-сковорідок діаметрів до 20 см., на яких, очевидно, рибу готували.
Знали землеробство (знайдені серпи), використовували: просо, зерновий ячмінь, пшеницю, жито, овес та горіх.
Знали ремесла
Археологи знайшли різноманітні вироби з глини: горщики і кришки, миски і гуртки, глечики та сковорідки, зерновики, а також пряслиця, льячки,
із заліза: ножі, шила, фібули, пряжки, а також шпору з круглим шипом і широко розкритою дугою,
прикраси з мідно-олов’яної бронзи: фібули та підвіски, браслети, каблучки, а також та пастове намистино з кістки.
Торгували.
Судячи по знахідкам уламків античних амфор I ст. до н. е. – I ст. н. е. – із Південним Причорномор’ям.
СУЧАСНІ АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ОБОЛОНІ
Археологічні дослідження та розвідки XXI ст. на території району Оболонь підтверджують його дослідницький потенціал. Зокрема, вченим археологом, співробітником Інституту археології НАНУ Віталієм Козюбою було знайдено багатошарове поселення на північному березі сучасної затоки Верблюд на березі колишнього озера Білого (теперішня затока Дубки). На території кінноспортивної бази на краю узвишшя (висота – 3 м над водою) на площі, попсований переміщенням ґрунту, знайдено лiпну кераміку, яка відноситься до доби бронзи та другої чверті I тис. н.е. Приблизний розмір пам’ятки – 120 кв.м.
В 2023 році під час будівництва рекреаційної зони на острові Оболонь місцевими мешканцями було знайдено лунницю – жіночу прикрасу, попередньо датовану II-IV ст. н.е., після чого Інститутом археології НАНУ, за зверненням ГО «ГР Почайна» було проведено археологічні науково-рятівні дослідження острову та додатково знайдена невелика кількість підйомного археологічного матеріалу кінця ХVШ – XIX ст.. Після проведення шурфування на острові археологи зробили висновок, що ці знахідки з’явились на поверхні на території острову в наслідок гідро намивних робіт під час будівництва району у 1980-x роках. Оскільки в стратиграфічних шурфах на острові археологічні матеріали не було виявлено, а культурні шари чи об’єкти не зафіксовані.
Мал. 12 жіноча прикраса «лунниця» з залишками
покриття з емалі, київська археологічна культура – знахідка 2022 р. з Оболонського острову.
ІСТОРИЧНА РІЧКА ПОЧАЙНА: ЗНАЧЕННЯ ТА ЗМІНИ РУСЛА
Мал. 13 Річка Почайна, День Хрещення Київської Русі-України, 2021 рік.
Окрасою Оболоні є історична річка першохрещення киян Почайна. Ірина Желєзняк, український мовознавець, славіст, доктор філологічних наук, відзначала, що, етимологія назви «Почайна» свідчить про її дуже стародавнє походження. Іншими словами, історія Почайни становить тисячі років. Назва «Почайна» може означати: «водопійна річка, заселена людьми та присвячена богам», або ж «чаша зі священною вологою». Також фахівці вбачають можливий зв’язок гідроніма з основою počiti, укр. «спокій, тиша, відпочинок, мир, чаяти, чекати, миру, спокою». У такому разі семантичне тлумачення гідроніму Почайна може бути «тиха, з повільною течією» або ж «річка- миротвориця, та, що заспокоює». У давньоруському фольклорі Почайна – це Пучай (Почев) – ріка та Смородина або Самородіна, Вогняна річка, яка відокрем- лювала світ живих від світу мертвих, має цілющу воду та охоронця – чудо – юдо, Змія Горинича з трьома головами та дванадцятьма хвостами.
У літописних зводах «Повісті врем’яних літ» назва «Почайна» вперше згадується у 955(7) році, коли до княгині Ольги прибули візантійські посли, а вона їм запропонувала почекати прийому в Почайні (гавані на Почайні), але найбільше річка відома як місце повергнення язичницьких ідолів та хрещення киян у 988 р. На мапах Києва XVII – початку XX століть історичний водотік також має назви: Почая, Почана, Пічня, Пічаня, Опічаня, а ще – Хрещатик та річка Йорданська, за аналогією з річкою Йордан. До речі, історичне озеро Чернечь, з яким поєднувалась Почайна (та яке, можливо, було її рукавом), також мало другу Йорданську назву, як і струмок, який у нього впадав.
Мал. 14 Фрагмент мапи Києва 1695 року в районі Оболоні, підпис «Почайна». Національна бібліотека України імені В. І. Вернад- ського. Відділ картографії
Згідно «Повісті Врем’яних літ» (XI — початок XII ст.) та інших джерел XIII –XIV ст. (Проложне, Южно-руське, Звичайне житіє св. Володимира, де викладена так звана «Корсунська легенда») хрещення киян у 988 році відбулося саме в річці Почайна.
«…Посемъ князь велики Владимеръ по всему граду, глаголя сице: «поидите на реку Почаю креститися, аще ли кто не поидеть креститися… Наутрiе же князь великiй Владимеръ съ попы царициными и съ Корсунскими на реку Почаю сниде, безъ числа люди».
Втім в різних літописних зводах, де представлена «Повість Врем’яних літ», вказується то Дніпро, то Почайна. Історики XIX сторічча дійшли висновку, що територіально хрещення киян мало проходити у гирлі Почайни біля місця її злиття із Дніпром в районі сучасної Поштової площі та колони Магдебурзького права (заснований, як нижній пам’ятник св. Володимиру). Саме завдяки історії прийняття християнства, сьогодні це місце має статус Пам’ятки історії та археології національного значення.
За стародавних часів Почайна була старицею Дніпра або ж його протокою (рукавом), що відгалужувалася від основного річища між Вишгородом та гирлом Десни, протікала крізь болоньє та впадала в Дніпро нижче урочища Хрещатик та однойменного джерела, у районі сучасної Поштової площі.
Мал. 15 Почайна біля Києва у 1695 р. Район сучасної Поштової площі: гирло Почайни, Хрещатицька брама, Боричев узвіз. Фрагмент карти-плану Києва, складеної підполковником Ушаковим. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Відділ картографії.
На карті-планi підполковника Ушакова, складеної 1695 р., позначена коса, що відокремлює Почайну від Дніпра. У XIX ст. ця коса в довжину становила близько 60 сажень (128 м), ширину — 7 сажень (15 м), від Подолу відстояла на 40 сажень (85 м). Іншими словами, на той час ширина річища Почайни близько гирла становила 85 метрів. Але у 1712 р. пiщану косу між Почайною і Дніпром розмило у зв’язку з будівництвом судноплавного каналу, який повинен був полегшити шлях суден, що приходять з Дніпра, у верхів’ї річки. Після цього гирло Почайни перемістилося вище на північ, де на той час знаходилась Почайнінська або Оболонська затока. На плані Києва 1855 р. добре видно річку Почайну та її гирло.
Мал.16. Оболонська затока – гирло річки Почайна у XVIII–XIX ст. та озеро Чернечь (Йорданське), поєднане з річкою протокою. Фрагмент карти «Планъ города Кіева» 1855 р. Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського. Відділ картографії
У 1897–1899 роках на Оболонській затоці була побудована Гавань імператора Миколи II. У результаті масштабних гідротехнічних робіт із влаштування нової гавані затоку було поглиблено та розширено, а вже в 30-х роках XX ст. до неї також була приєднана частина історичного озера Чернечь (Йорданське), через яке Почайна протікала в районі сучасної однойменної станції метро. Озеро поєднувалось із затокою (гаванню) річкою Турець, – на думку деяких дослідників, озеро, по-суті, було рукавом (протокою) Почайни. Тепер там розташована гавань Київського суднобудівного судноремонтного заводу (КССРЗ).
Мал. 17. Фрагмент мапи «Планъ Кiевской Гавани и пристаней в Оболонском заливъ р.Днепра, устроенной на средства г. Кiева в 1897–1899 годах по про- екту Инженера Максимовича. Національна бібліотека України імені В. І. Вернад- ського. Відділ картографії
У XVIII–XIX ст. Почайна ще була великою річкою, яка мандрувала з півночі на південь, починаючись від Вишгорода та межигірських боліт. Звідти, через заливні луки Оболоні, Київські гори та Поділ у річку впадали притоки: Водиця, Мушинка, Коноплянка, Западинка, Курячий Брід, Сирець, Кирилівський струмок, струмок Бабин Як, Йорданський струмок, Юрківський струмок, Турець та Глибочиця.
Найбільші зміни річища Почайни відбулися вже в радянський період. Під час будівництва Північного залізничного півкільця (залізничні станції Оболонь і Петрівка), починаючи з 1914 р., коли річка Почайна була відрізана від її історичного продовження – Київської гавані. Судячи з карт Києва 1930 та 1931 років, залізничні колії були запроектовані поверх річища Почайни.
Мал. 18. Фрагмент мапи «Київ. Схематичний плян. 1930 р.» Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Відділ картографії
Підкреслимо, що Почайна продовжувала приймати води багатьох притоків, коли втратила зв’язок з гаванню і майже на два десятиріччя залишилась без гирла. Зрозуміло, що річище річки вийшло з берегів та розтіклося вздовж насипу залізниці. Саме тоді водотік Почайни поєднався із частиною стародавньої Почайнинської (Оболонської) затоки, яка після прокладання насипу залізниці теж опинилась з північної сторони і сформувала озеро.
Мал. 19. Фрагменти мапи м. Києва кінця 40-х – початку 50-х років XX ст.
Річище Почайни підписано спотвореною назвою «Опечень». Приватна колекція
На початку 50-х років XX століття містобудівники намагалися зменшити наслідки втручання в річище Почайни та відвести безпосередньо до Дніпра хоча б один з її притоків – річку Сирець. Із цією метою вони вирили канал до Дніпра, але експеримент, вочевидь, не дав бажаних результатів, тому для річища Почайни зробили нове гирло в районі сучасного Північного мосту. Дніпровська затока отримала назву Вовкувате (за Миколою Шарлеманем).
Під час будівництва Північного мосту та проведення до нього під’їзних шляхів на затоцi Вовкувате було зроблено дамбу, тому сьогодні Почайна поєднується із дніпровською затокою підземним перепускним каналом.
Мал.20. Фрагмент мапи «Опорний план м. Києва за станом на 1953 р.». Колекція ГО «ГР Почайна».
Остаточно річище Почайни змінилось після забудови району Оболонь, що здійснювалося в 70–80-х роках минулого століття.
Місцевість, на якій планувалось звести житловий масив, була заплавного типу та часто підтоплялась. Тому перед початком будівництва потрібно було знайти великий обсяг піску для підвищення позначок території. Цей пісок за допомогою технології гідронамиву (використовується на водоймах) було частково видобуто з Дніпра, а частково – з тієї місцини, де проходило річище річки Почайни, яка на той момент розлилася широким озером. Виїмку грунту з водойм Почайни проводили протягом 70-х років XX ст., у результаті була сформована водна система з шести водойм озерного типу та малої водотоки річкового типу, пов’язаних одне з одним підземними перепускними каналами розміром 2 на 2 метри.
Мал. 21. Водна система, створена на заплаві річки Почайни, архів ГО ГР Почайна, 1998 р. (згори донизу): Озера: Мінське, Лугове, Пташине, Богатирське, Кирилівське, Йорданське, відкрите річище річки Почайна, озеро Вовкувате, затока річки Дніпро та озеро Вербне. Також нижче відокремлена від Почайни насипом залізниці Київська гавань, розширена за рахунок приєднання озера Чернечь (Йорданського). Два озера між Вовкуватим та Вербним сьогодні засипані.
Усі озера системи Опечень – Почайни були сформовані на базі водних об’єктів, які знаходились у заплаві річки Почайни, оскільки технологія гідронамиву не використовується на суходолі, і сьогодні ці озера приймають притоки, які раніше впадали у верхню частину річки Почайни: річку Коноплянку та Западинку, струмок Курячий Брід.
Мал.22 Накладання мапи Києва 1989 року на сучасну гугл-основу.
Історична назва «Почайна» з мап Києва зникла ще після 30-тих років XX століття. За радянських часів система озер, створена на руслі Почайни, набула назву Опечень (похідна від Почайни), а остання ділянка річкового русла, що поєднує озера та дніпровську затоку, на кілька десятиліть залишилась безіменною.
У 2002 році згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 200 водна система була передана на баланс КП «Плесо», як «відкрита дренажна система Опечень». Після чого водойми набули спірного статусу «технічних» та отримали назви: Опечень-1, Опечень-2, Опечень-3, Опечень-4, Опечень-5, Опечень-6.
В результаті, протягом останнього століття пам’ять про річку Почайна було знищено. Ті, хто шукав річку в місті, знаходили лише вулицю Почайнинську на Подолі. Навіть виникла легенда, що Почайна, як більшість річок знаходиться під поверхнею вулиці. Але вона залишалася на Оболоні, покинута серед складського району, під насипом залізниці, завалена сміттям.
Перша спроба повернути Почайні історичне значення та відновити її, як водойму, відбулась ще у 2004 році, коли в Оболонській РДА в місті Києві під співголовуванням голови РДА та розробника Генплану Києва Миколи Мефодієвича Дьоміна проводились наради з приводу покращення стану водної системи Почайни (Опечень) у зв’язку із її історичним значенням, природним походженням. На базі КНУБА були розроблений відповідний проект, в тому числі надані рекомендації щодо повернення водоймам системи історичних назв – топонімів. В результаті озера отримали назви: Йорданське, Кирилівське, Андріївське, Пташине, Лугове, Мінське, але екологічний проект не було реалізовано і не було популяризовано Почайну.
Вдалося повернути назву «Почайна» вже в 2016 році, завдяки діяльності Громадської організації «Громадський рух «Почайна», засновниками якої є мешканці Оболонського району: Моріна Аннабелла Володимирівна (голова організації) та Богатов Костянин Володимирович (депутат Київради, позафракційний). Також за ініціативи ГО було проведено процедуру перейменування станції метро «Петрівка» на «Почайну», ініційоване створення та з 2020 року супроводжується будівництво парків біля річкового русла Почайни (рішення Київради №838/1842 та №537/354) та парк біля озер Йорданське та Кирилівське (рішення Київради №584).
Мал. 23. Встановлення нової назви станції метро «Почайна» замість «Петрівка» засновниками ГО ГР Почайна: Аннабеллою Моріною та Костянтином Богатовим, 26 жовтня 2018 року.
Публічне обговорення всіх ініціатив, включно із проектними рішеннями парків та модерацією із замовником робіт КО «Київзеленбуд» та КП «Плесо» здійснюється на фейсбук-сторінці цієї громадської організації https://www.facebook.com/pochaina.river.
На Почайні проводиться перший в місті проект ревіталізації ріки. У 2019 році за ініціативи ГО «ГР Почайна» на замовлення КП «Плесо» було розроблене ТЕО «Реконструкція зливостокової каналізації систем озер Опечень в Оболонському районі», в якому проаналізовано стан водної системи, проведено наукові дослідження та надано рекомендації по відновленню її стану: розчистка озер, водного каналу, встановлення очисних споруд на виходах зливової каналізації та заміна бетонного коробу річки на природнє укріплення. У 2021 році на замовлення КП «Плесо» розпочались роботи із “Реконструкції зливостокової каналізації системи озер Опечень в Оболонському районі” із врахуванням гідротехнічних споруд та відновленням екологічного та санітарно-технічного стану системи водойм на ділянці відкритого русла р. Почайна орієнтовно довжиною 685,0 м від проспекту Степана Бандери до шлюзу (ДК 021:2015 – 45454000-4 Реконструкція). На проведення цих робіт переможцю конкурсу ТОВ «Княжна Либідь» було виділено більше 40 млн грн. На лютий 2022 року було демонтовано та замінено на природне укріплення перші 100 метрів річкового русла.
Мал. 24 Проект та роботи із ревіталізації річки Почайни, 2021 рік.
Після початку широкомасштабного вторгнення засновники Громадської організації утворили інженерну бригаду для спорудження захисних споруд на півночі столиці. У співпраці із головою Оболонської РДА в місті Києві Кирилом Фесиком та комунальними підприємствами району і військовою адміністрацією ними було створено більше 100 різних укріплень, для яких використовувались і бетонні короба річки Почайни. В квітні 2022 року засновників ГО «ГР Почайна» народжено Почесними грамотами за вагомий внесок у зміцнення обороноздатності держави та активну громадську позицію.
Завдяки діяльності Громадської організації останні роки Оболонь та Почайна – єдине місце в Києві, де масово святкується Хрещення Київської Русі-України та День української державності, встановлений, згідно Указу Президента України № 423/2021 від 24 серпня 2021 року, на цей день.
Мал. 25 Отець Георгій Коваленко (ПЦУ) здійснює освічення води річки Почайни, 28.07.2021 р.
У 2019 році озеро Йорданське системи Почайни, згідно розпорядженню КМДА №1312 від 24.07.2019 року, було офіційно включене в перелік місць святкування річниці Хрещення Київської Русі-України.
З того моменту кожен рік на озері та малий річці Почайна Громадською організацією за рахунок добровільних пожертв та на волонтерських засадах проводяться масові заходи на Водохреща та День Хрещення за сприяння Управління культури Оболонської РДА в місті Києві, в ході яких обов’язково здійснюється освячення води священством ПЦУ та УГКЦ.
Мал. 26 Священство УГКЦ здійснює освячення води озера Йорданське система Почайна на День Хрещення Київської Русі-України, 15.07.2024 р.
При цьому кожного разу на волонтерських засадах розробляється креативний підхід до святкування. Зокрема, у 2023 році в рамках святкування Дня української державності на озері Йорданському відбувся концерт, на якому у виконанні української співачки Джері Хейл та у супроводі Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки відбулась прем’єра пісні «Благословенна земля», в якій згадується хрещення та Почайна, написаною співачкою разом із Аннабеллою Моріною https://www.youtube.com/watch?v=crhYfclwfPY
Автор колажа Льоша Донцов